Вітражі Львова

Хоча історія виникнення вітражу сягає ще часів давнього Єгипту, про що свідчать археологічні дослідження, саме слово “вітраж” походить від французького vitre, що в перекладі означає “віконне скло”. Це зумовлено тим, що першопрохідцями в цій царині в Європі були саме французи. У Франції народилась така готична архітектура, яку в сусідніх країнах вважали зразковою, а готичний храм без вітражів у вікнах — важко собі уявити.

Вітраж асоціюється насамперед із готичними соборами Західної Європи, де збереглися його вцілілі пам’ятки давніх часів.  Львів, хоча й пишається готичною катедрою, на жаль, не має пам’яток середньовічного вітражного мистецтва.

Більшість відомостей про вітражі Львова дійшло з XV ст. Тоді художник Лукаш оздобив вітражами ратушу. У 1481 р. вітражі встановлено у катедральному соборі. Усі ці витвори львівських майстрів не збереглись до наших днів. Причиною їх руйнації стали численні війни та облоги, пожежі.

Викликане романтизмом захоплення середньовічним мистецтвом на початку XIX ст. сприяло відродженню вітражного ремесла після його занепаду внаслідок зміни примх моди, зокрема впливу реформації та протестантизму.

В 1827 році у Мюнхені спеціаліст з розпису порцеляни Зигмунд Франк, що самостійно відновлював рецепти фарб і методи роботи середньовічних вітражників, засновує вітражний заклад під патронатом баварського короля. Саме у цьому закладі на замовлення графині Дідушицької було виготовлено найстаріший зі збережених вітражів Львова, що розташований у каплиці св. Вінцента з Феррари у костелі домініканців.

Родина Дідушицьких була серед фундаторів костелу францисканок, збудованого у 1877–1888 рр. за проектом Юліана Захаревича. Вікна костелу оздоблено вітражами, виконаними у тому ж мюнхенському закладі, а фундаторами були представники галицької аристократії: графиня Софія Семенська (вітраж “Св. Меланія”), княгиня Сапіга (“Архангел Михаїл”), сестри Жевуські (“Діва Марія”) та ін.

На час створення вітражів у францисканок мюнхенський заклад вже мав поважного конкурента, яким став “Тігоlег Glasmalerei und Mozaik Anstalt” в Інсбруку. Заснований у 1861 р., заклад швидко розширяє свою діяльність з території Тіроля на всю Австро-Угорщину, у тому числі й Галичину. Зроблені в Інсбруку вітражі прикрашали костел Марії Сніжної (1890 р.), каплицю Цетнерів на Личаківському кладовищі (1891 р.), каплиці костелу єзуїтів і латинської катедри (каплиця св. Євхаристії, 1890 р.), а також церкву Преображення (1889–1897 рр.) і православну церкву св. Георгія (1900–1901 рр.). Крім цього, заклад виконував роботи для громадських і приватних будинків. Досі милують око вітражі 1891 р. колишньої Галицької ощадної каси (нині Музей етнографії і художнього промислу).

Вікна з вітражами стають наприкінці XIX ст. якщо не необхідною, то бажаною складовою оформлення інтер’єрів у будинках аристократії та заможної буржуазії, ними прикрашають громадські споруди.

Сприяє розповсюдженню вітражів і поява у Галичині плеяди художників, обізнаних з вітражною технікою. Саме ці художники створили ансамбль вітражів у латинському катедральному соборі. Серед них був сам Ян Матейко (вітраж “Патрони Польщі” створено за його ескізом) і його учні, львів’яни Станіслав Батовський, Едвард Лепший та краків’яни Тадеуш Крушевський, Юзеф Мегоффер і Теодор Аксентович (який походив з родини львівських вірменів).

Крім катедри, на межі ХІХ-ХХ ст. вітражі були встановлені у костелі кармеліток (1895 р.), костелі семінарії, костелі св. Антонія, св. Софії.

Посилена увага до мистецького оздоблення приміщень, притаманна  тогочасним художнім течіям, що зараз узагальнено визначають як “сецесію”, сприяла широкому використанню вітражів, а увага до художнього і технічного виконання забезпечила популярність вітражів. Добрими зразками виробів початку ХХ ст., у Львові є вітражі у банках (вул. Листопадового чину, 8; 1910 р.; пл. ген. П. Григоренка, 3, колишній Спілчанський банк; 1914 р., вул. Коперника, 4; 1914 р.), у колишньому Краківському готелі (нині обласна прокуратура, 1913 р.); у приміщеннях Торговельно-промислової палати (проект Альфреда Захаревича, 64 1908 р.), консерваторії (вітраж з індустріальною тематикою, проект Стефана Матейка, 1912 р.), закладу Зофіі Стшалковської (нині СШ № 6,1913 р.), кафе “На ринку” (1914 р.), а також деякі вітражі у під’їздах житлових будинків.

Великі вітражні заклади вже не задовільняли попиту і на початку XX ст. у Львові виникають власні вітражні майстерні. Серед них – “Перша львівська фабрика вітражів Леона Аппеля”, майстерні Шапіри, Шпрінгманна, Штаубера, Віллера.

“Золота ера” львівських вітражів закінчилася з початком першої світової війни. З двадцятих і тридцятих років XX ст. дійшли тільки поодинокі зразки використання вітражів в інтер’єрах установ (вул. С. Бандери, З, колишня акційна спілка “Gaz Ziemny S.A.”, 1925 р.) та приватних будинків (вілла професора Макарєвича, вул. Драгоманова, 56; 1931 р.). Набагато більше вітражів – у культових спорудах. Тут варто відзначити вітражі за проектом Петра Холодного (старшого), 1876–1930 рр.) в Успенській церкві.  Вітражі іншого видатного художника Яна Генріха Розена у Вірменському соборі та костелі св. Марії Магдалени. З інших вітражних творів цього періоду збереглися два вітражі у каплиці на вул. Пекарській. Решта вітражів того часу, що оздоблювали церкви та костели, безслідно зникли. Проблема охорони і реставрації вцілілих стає де­далі актуальнішою.

Раніше львівські майстри, наслідували середньовічну техніку скріплення скла, названу потім класичною. Класичний вітраж формувався із сотень шматочків кольорового скла, з’єднаних між собою Н – подібними свинцевими палітурками, які потім запаювали на стиках.

В Європі та Америці на зламі ХІХ-ХХ століть, з’явилось чимало великих підприємств, що випускали вітражі в промислових масштабах. Серед них “Морріс, Маршалл, Фолкнер і К °”, “Гільдія століття” в Англії, компанії Л. Тіффані та Дж. Лафарж в США.

Згодом новації та тенденції Заходу почали переймати й на наших теренах. Це пов’язано з оптимізацією виробництва, зменшенням затрат на виконання, причому, разом зі зміною техніки, вдосконалився й естетичний вигляд вітражу. Наприклад, майже усі сучасні вітражі Львова виконані у техніці, яку винайшов американський художник та промисловець Л.К. Тіффані. Замість громіздких і широких свинцевих палітурок, він запропонував обгортати кожен шматочок скла по торцю смужками тонкої мідної фольги, трохи ширшої від товщини самого скла. Краї фольги загиналися на скло, а після збірки вітража спаювалися з обох сторін. Таким чином, виходив тонкий, але достатньо міцний олов’яний каркас, що дозволяв включати в вітражний набір найдрібніші елементи, а також робити об’ємні набори, що Тіффані з успіхом використовував при виготовленні абажурів для ламп.