Вітражі Львова

Хоча історія виникнення вітражу сягає ще часів давнього Єгипту, про що свідчать археологічні дослідження, саме слово “вітраж” походить від французького vitre, що в перекладі означає “віконне скло”. Це зумовлено тим, що першопрохідцями в цій царині в Європі були саме французи. У Франції народилась така готична архітектура, яку в сусідніх країнах вважали зразковою, а готичний храм без вітражів у вікнах — важко собі уявити.

Вітраж асоціюється насамперед із готичними соборами Західної Європи, де збереглися його вцілілі пам’ятки давніх часів.  Львів хоча й пишається готичною катедрою, на жаль, не має пам’яток середньовічного вітражного мистецтва.

Більшість відомостей про вітражі Львова дійшло з XV ст. Тоді художник Лукаш оздобив вітражами ратушу. У 1481 р. вітражі встановлено у катедральному соборі. Усі ці витвори львівських майстрів не збереглись до наших днів. Причиною їх руйнації стали численні війни та облоги, пожежі.

Викликане романтизмом захоплення середньо­вічним мистецтвом на початку XIX ст. сприяло відродженню вітражного ремесла після його занепаду внаслідок зміни примх моди, зокрема впливу реформації та протестантизму.

В 1827 році у Мюнхені спеціаліст з розпису порцеляни Зигмунд Франк, що самостійно відновлював рецепти фарб і методи роботи середньовічних вітражників, засновує вітражний заклад під патронатом баварського коро­ля. Саме у цьому закладі на замовлення графині Дідушицької було виготовлено найстаріший зі збереже­них вітражів Львова, що розташований у каплиці св. Вінцента з Феррари у костелі домініканців.

Родина Дідушицьких була серед фундаторів ко­стелу францисканок, збудованого у 1877–1888 рр. за проектом Юліана Захаревича. Вікна костелу оздобле­но вітражами, виконаними у тому ж мюнхенському за­кладі, а фундаторами були представники галицької аристократії: графиня Софія Семенська (вітраж “Св. Меланія”), княгиня Сапіга (“Архангел Михаїл”), сестри Жевуські (“Діва Марія”) та ін.

На час створення вітражів у францисканок мюн­хенський заклад вже мав поважного конкурента, яким став “Тігоlег Glasmalerei und Mozaik Anstalt” в Інсбруку. Заснований у 1861 р., заклад швидко розширяє свою діяльність з території Тіроля на всю Австро-Угорщину, у тому числі й Галичину. Зроблені в Інсбруку вітражі при­крашали костел Марії Сніжної (1890 р.), каплицю Цетнерів на Личаківському кладовищі (1891р.), каплиці кос­телу єзуїтів і латинської катедри (каплиця св. Євхаристії, 1890 р.), а також церкву Преображення (1889–1897 рр.) і право­славну церкву св. Георгія (1900–1901 рр.). Крім цього, заклад виконував роботи для громадських і приватних будинків. Досі милують око вітражі 1891 р. колишньої Га­лицької ощадної каси (нині Музей етнографії і художньо­го промислу).

Вікна з вітражами стають наприкінці XIX ст. якщо не необхідною, то бажаною складовою оформлення інтер’єрів у будинках аристократії та заможної буржу­азії, ними прикрашають громадські споруди.

Сприяє розповсюдженню вітражів і поява у Гали­чині плеяди художників, обізнаних з вітражною технікою. Саме ці художники створили ансамбль вітражів у латинському катедральному соборі. Серед них був сам Ян Матейко (вітраж “Патрони Польщі” створено за його ескізом) і його учні, львів’яни Станіслав Батовський, Едвард Лепший та краків’яни Тадеуш Крушевський, Юзеф Мегоффер і Теодор Аксентович (який походив з родини львівських вірменів).

Крім катедри, на межі ХІХ–ХХ ст. вітражі були встановлені у костелі кармеліток (1895 р.), костелі семінарії, костелі св. Антонія, св. Софії.

Посилена увага до мистецького оздоблення приміщень, притаманна  то­гочасним художнім течіям, що зараз узагальнено визнача­ють як “сецесію”, сприяла широкому використанню вітражів, а увага до художнього і технічного виконання забезпечила популярність вітражів. Добрими зразками виробів початку ХХ ст., у Львові є вітражі у банках (вул. Листопадового чину, 8; 1910 р.; пл. ген. П. Григоренка, 3, колишній Спілчанський банк; 1914 р., вул. Коперніка, 4; 1914 р.), у колишньому Краківському готелі (нині обласна прокуратура, 1913 р.); у приміщеннях Торговельно-промислової палати (проект Альфреда Захаревича, 64 1908 р.), консерваторії (вітраж з індустріаль­ною тематикою, проект Стефана Матейка, 1912 р.), за­кладу Зофіі Стшалковської (нині СШ № 6,1913 р.), кафе “На ринку” (1914 р.), а також деякі вітражі у під’їздах житлових будинків.

Великі вітражні заклади вже не задовільняли по­питу і на початку XX ст. у Львові виникають власні вітражні майстерні. Серед них – “Перша львівська фа­брика вітражів Леона Аппеля”, майс­терні Шапіри, Шпрінгманна, Штаубера, Віллера.

“Золота ера” львівських вітражів закінчилася з по­чатком першої світової війни. З двадцятих і тридцятих років XX ст. дійшли тільки поодинокі зразки викори­стання вітражів в інтер’єрах установ (вул. С. Бандери, З, колишня акційна спілка “Gaz Ziemny S.A.”, 1925 р.) та приватних будинків (вілла професора Макарєвича, вул. Драгоманова, 56; 1931 р.). Набагато більше вітражів – у культових спорудах. Тут варто відзначити вітражі за проектом Петра Холодного (старшого), 1876–1930 рр.) в Успенській церкві.  Вітражі іншого видатного художника Яна Генріха Розена у Вірменському соборі та костелі св. Марії Магдалени. З інших вітражних творів цього періоду збереглися два вітражі у каплиці на вул. Пекарській. Решта вітражів того ча­су, що оздоблювали церкви та костели, безслідно зникли. Проблема охорони і реставрації вцілілих стає де­далі актуальнішою.

Раніше львівські майстри, наслідували середньовічну техніку скріплення скла, названу потім класичною. Класичний вітраж формувався із сотень шматочків кольорового скла, з’єднаних між собою Н – подібними свинцевими палітурками, які потім запаювали на стиках.

В Європі та Америці на зламі ХІХ-ХХ століть, з’явилось чимало великих підприємств, що випускали вітражі в промислових масштабах. Серед них “Морріс, Маршалл, Фолкнер і К °”, “Гільдія століття” в Англії, компанії Л. Тіффані та Дж. Лафарж в США.

Згодом новації та тенденції Заходу почали переймати й на наших теренах. Це пов’язано з оптимізацією виробництва, зменшенням затрат на виконання, причому, разом зі зміною техніки, вдосконалився й естетичний вигляд вітражу. Наприклад, майже усі сучасні вітражі Львова виконані у техніці, яку винайшов американський художник та промисловець Л.К. Тіффані. Замість громіздких і широких свинцевих палітурок, він запропонував обгортати кожен шматочок скла по торцю смужками тонкої мідної фольги, трохи ширшої від товщини самого скла. Краї фольги загиналися на скло, а після збірки вітража спаювалися з обох сторін. Таким чином, виходив тонкий, але достатньо міцний олов’яний каркас, що дозволяв включати в вітражний набір найдрібніші елементи, а також робити об’ємні набори, що Тіффані з успіхом використовував при виготовленні абажурів для ламп.